“Ну ось і прийшли,” сказав Гранж, як вони завернули за останній поворот.

Кевін не думав що “тут” хоч трохи привітно. Навпроти великого пагорба стоїть феррокрітова будівля, що виглядає міцніше ніж будь-що у закинутому місті, що вони тільки-но пройшли. Його рябі стіни відмінно вписувались в пагорби, час та червоний пил вкрили їх однаково щедро, як і пустелю навколо. Кучка гілок, що могла бути гніздом, стирчала з карнизу, забиті дошками вікна та одинокі двері, вибілені сонцем так сильно, що вже походили на старі кості. Деякі з дошок відвалились, відкриваючі тінисту глибину всередині.

“Вибач, сержанте, я не дуже зрозумів тебе,” сказав Кевін. “Я думав ти казав про Меха, а не про уламки.”

Саме за цим вони і прийшли. Один Батлмех. Цілий батальйон мехів чекав на них в гарнізоні, більшість в робочому стані. Кевін і не думав йти у забуту богом пустелю за ще одним мехом, але ось він, стрибає в старому брудному джипі, із купою вибухівки в багажнику. Це зробило його трохи нервовим, особливо зважаючи на стиль водіння Гранжа.

Він не ставив питання старому сержанту поки вони вантажили кейси під пильним поглядом начальника складу прямо перед світанком. Гранж був не з тих людей що люблять питання. Ти або робиш те, що він каже, або робиш те, що він каже, але вже з парою подряпин і додатковим нарядом. Навіть у свої роки у нього був чудовий правий хук. По бараках ходили чутки що він його відточив ще у Об’єднувальну Війну.

“Закрий свою пащеку, малий,” прогримів старий сержант. Це було найдовше речення з того часу як вони виїхали з бази.

Хоча його довгі і закручені воєнні історії були щось на кшталт легенд, сьогодні старий незвично для нього сховав своє міцне обличчя за круглим візором та відповідав на всі запити незацікавленим бурмотінням. За якийсь час Кевін здався і почав рахувати люки, на які наїжджав Гранж, даючи подвійні бали за ті, які він міг легко оминути, якби повернув кермо. Вийшло суттєве число.

Вони перескочили через рельси, що вели у кам’яний мішок, та під’їхали до будівлі. Коли Гранж заглушив машину, її двигун лязгнув пару разів і радіатор зітхнув з полегшенням. Вранішня спека тільки почала бути нестерпною. Вона висмоктала всю енергію з Кевіна, і останні пару кілометрів він намагався не куняти.

Гранж обпершись на кермо, глибоко зітхнув, надувши щоки. Він виглядав так само, як себе відчував Кевін після тренувань сержанта. Може і його доконала спека.

“То що це за місце?” спитав Кевін

“Кладовище,” відповів Гранж.

“Кладо-що?”

“Не буквально,” відповів Гранж із кривою посмішкою. Він вибрався і підійшов до багажника джипа звідки дістав лом із ящика. “В сенсі що це місце куди ти кладеш щось, про що хочеш забути. Щось, що хочеш закопати, і сподіваєшся шо то так і лишиться закопаним.”

“Звучить обіцяюче,” сказав Кевін. Для нього вся планета Варен і була місцем, куди приносять речі, щоб заховати і закопати тут – як і його кар’єру. Але так і відбувається, коли ти випускаєшся в нижній треті по оцінкам із второсортної академії. Ти не потрапиш до Бригади Гвардійців чи Авалонських Гусарів, ти відправишся в числі Міліції Регіону Капелан охороняти Поліморф Зону Оборони Варена на задворках Федеративних Сонць.

Кевін ненавидів цей світ, ненавидів знаходитись тут. Війна з капеланцями, з блейкістами, і тепер із тауріанцями відволікали всіх, та всі його прохання про перевод, всі рекомендації від вищих офіцерів були заметені під килим. Нові рекрути із поважних університетів підвищувались у званнях, в той час як в міліції було глухо. Лише із Божим провидінням він би отримав підвищення, та зміг би звалити з цієї каменюки у нормальний підрозділ.

Ті люди, котрим він розказував про свої негаразди, нічим допомогти не могли. Більшість з них казали, що це призначення то його власна помилка. Він міг би вчитись краще, не витрачати час на розваги та дівчат. Він міг би вступити до справжньої академії на кшталт Воріорс Хол чи навіть Альбіон. Нічого з цього не виглядало важливим тоді, але п’ять років на посаді Мехвоїна – Молодший Сержант Лангстром, Другий Батальйон, Третя Рота, Варенська Міліція Регіону Капелан, в підпорядкуванні Старшому Майстер-Сержанту Гранжу – змінили його думку.

Кевін був достатньо тямущим, щоб приховати своє обурення від людей, з якими служив. Він був розумніше, ніж ця частина, повна місцевих та пенсіонерів, краще ніж вони. Мало хто з них розумів це, але Гранж – знав. Він відносився до Кевіна інакше, аніж до інших з його підрозділу, висловлював більше поваги до нього. Може старий відчув його витрачений потенціал і намагався компенсувати це як може, чи, може, Кевін нагадував йому його власного померлого сина, на що натякає одна стара рука.

Гранж витягнув ще пару речей з ящика з інструментами, включаючи пару ліхтарів та менший лом, який він вручив Кевіну. “Маємо багато роботи попереду. Давай почнемо до того, як кляте сонце стане надто гарячим.”

“Що ж, сподіваюсь, що ти прихопив обід.” Кевін зважив свій лом, йдучи із Гранжем до забитої двері.

“Сухпайки,” буркнув Гранж, вставляючи свій лом в старе дерево.

Звісно. Старий жив на цих клятих пайках. Напевно, вони були єдиною їжею, що він їв останні п’ятдесять років.

Остання дошка зісковзнула зі своїх гвіздків із сухим крежетом. Гранж відкинув її в сторону та оглянув побиті двері. Обриси старого вицвівшого лого ледь виднілись, кольори вигоріли на сонці багато років тому. Тьмяне графіті та пара кульових отворів доповнювали картину.

“Колись це була шахта, ще за часів Зоряної Ліги,” сказав старий сержант. “Потім жила якийсь час мала значення в двадцять дев’ятому столітті, і потім компанія закрила і закинула місце. Багато людей втратили роботу. Місто занепало трохи згодом. Люди просто забули про неї, окрім випадкових дітей, що шукали місце позависати. Місцева банда позначила її як свою власність років сорок тому. Керували своїми злочинами звідси, допоки правопорядку це не набридло і не накрили їх.”

“Я приходив сюди, коли був малий, сподівався знайти золото самотужки, але нічого так і не знайшов. Нічого, окрім пилу та спогадів.” Він хлопнув у долоні, вибиваючи з них пил. “Ніхто не приходить сюди зараз. Мало людей пам’ятають про це місце, і це мене цілком влаштовує.”

Пісок забив замок, тому вони виламали двері імпровізованим тараном. Двері випали зі своїх древніх петель після двох ударів. Вони увійшли у брудний передпокій що колись був рецепцією. Гранж запалив малий ліхтар та повів через комплекс, що витягується під гору. Графіті покривали майже кожну поверхню, час від часу попадались сліди від вогню та старі кульові отвори. Сміття,частини якого можна було ідентифікувати як офісне обладнання, хрустіло під ногами. Пара стін впало, та в деяких місцях погрозливо просіла стеля. Однак це місце все ще несло відчуття поважної історії. Статки вигравали тут.

Гранж повів Кевіна в кімнати далі від входу, куди сонце не діставало. Застійне повітря тиснуло, і його маленький ліхтарик виглядав гнітюче неадекватно. На одній зі стін були двері, що виглядали сучасніше, ніж все інше в комплексі: виглядає міцно, як двері сховища, з великими петлячи і довгою металевою ручкою. Клавіатура на стіні поряд підсвічувалась червоним.

Гранж задоволено пробурмотів. “Генератор досі працює.”

Клавіатура не вписувалась в оточуючі стіни, незважаючи на руйнування навколо. Це зацікавило Кевіна. “Тут серйозний захист, сержанте. Ви ж казали, що сюди вже ніхто не приходить.”

“Ніхто з тих, кого я знаю. Це не значить що я знаю все. Останнє, чого я хочу – наштовхнутись тут на когось.” Гранж подмухав на цифри. Пил піднявся, завіхрився, і Кевін прикрив носа.

“Пам’ятаєш комбінацію?” він спитав напівжартома.

Старий знов прохрипів. “Деякі речі ти не забуваєш, хай там як намагаєшся.” Він натиснув пару кнопок. Комбінація значила нічого для Кевіна, але клавіатура пікнула, засвітившись зеленим. Глухе клацання линуло зі стіни.

Гранж повернув довгу ручку и потягнув двері назовні, аби відкрити прохід до глибокої, темної печери. Двері гучно рухались, ехо стрибало від стін. Прохолодне, вологе повітря затріпотіло навколо них. Як слід подихавши цим повітрям, Кевін збагнув, що не хоче досліджувати глибини, з яких це повітря прийшло.

Гранж помацав стіну, поки не знайшов запобіжник. Коли він ним клацнув, то не яскраві, содієві ліхтарі засвітились, відштовхуючи нескінченну темряву. Вони були в печері, величезній, рукотворній, видовбаній в серці гори. Старезні рельси, які вони перетнули на шляху сюди, продовжувались тут, виринаючи з печери і зникаючи десь внизу. Беззаперечно, це був головний вхід до старої шахти.

Тут виднілись ознаки старого поселення в формі осмалених діжок, обставлених ящиками та великими брилами – залишками старих поселень. Контейнери зі старою їжею та напоями були розкидані по підлозі, а на вагонетці стояла піраміда з жестянок з-під пива “Фараон” так, наче її тільки-но зібрали. Повітря було застійне і давляче, печера була дуже пустою.

Майже пустою. Збоку щось причаїлось в тіні, там, де світло не могло це щось дістати. Це привернуло увагу Кевіна різким сплеском адреналіна. Він примружився, але не зміг розгледіти що ж то таке, крім того, що це щось – величезне. Це було щось суттєвіше, аніж просто тінь, щось чорне навпроти темних стін.

Гранж покрокував прямо до цього об’єкта, обережно крокуючи між уламками. Кевін нерішуче послідував. Тут, в нутрощах землі, було холодно, холодніше, ніж має бути влітку в пустелі. Навіть легкі кроки відбиваються в темряву, і він ступав м’яко там, де міг. Він і раніше чув вираз “тихо, як в гробу”, але тільки зараз він зрозумів значення. Це було те знання, без якого він би і далі легко жив.

Біля колії він зупинився. Був якийсь звук, але він пропав. Він спробував пригадати що це за звук, але не зміг чітко згадати що це було. Шепіт? То його уява. Але Гранж теж спинився, вдивляючись в темряву, із непорушним обличчям. Неспокій стиснув його нутрощі. Раптом бараки стали такими далекими.

Підходячи ближче, Кевін побачив, що Гранж не сміявся з нього: цим чимось був Мех. Він очікував, що тускле світло освітить ЛоадерМеха чи навіть старого МайнінгМеха, але не це.

Це був Мародер. Не з цих нових шасі, а один з класичних GM MAD.

Він виглядав новеньким – принаймні з тої точки, де він стояв. Пофарбований він був у матову чорну фарбу, що ховало його в тінях. Неважливо з якого боку він дивився на нього, Кевін не міг чітко його розгледіти, так, наче машина намагалась приховати частину себе. Чим більше він дивився, тим більше неспокій проникав у нього. Цей Мех був неправильним. Кути надто закруглені, пропорцій не дуже вірні. Він був надто обтічним, хоча його маса страшенно вражала.

Колись, ще коли він був малим, батько Кевіна повів його в зоопарк, де якийсь неземний кіт був в ямі. Дивлячись вниз з безпечної відстані, нахиляючись через перила так, що кіт подивився у відповідь, і він відчував, що якщо впаде вниз, то буде в небезпеці. Він ніколи не забуде те, як на нього дивились ці жовті очі, ніколи не забуде те, що могло статись, якщо старі перила не витримали б його.

Це було те саме відчуття і зараз – дивлячись на Меха – але вже не було перил.

Гранж підійшов і м’яко поклав долоню на одну з кігтистих ніг, вле швидко прибрав її. Він відійшов та подивився вгору на темний кокпіт. “Привіт, виродку,” він м’яко сказав. Він опустив погляд вниз і потрусив головою.

“Гранж, дещо…” Кевін не міг висловити своє питання. “Неправильно.”

Старий пирхнув. “Багато всього неправильно з цією штукою.” Він додав цьому слову огидний відмінок, приписуючи йому властивості, яких не повинна мати жодна машина.

“Але як…” Почав, Кевін, але це не було правильне питання. Відповідь на нього буде неповною. “Чому воно тут?”

“Тому що воно має бути у ямі.” Гранж зайшов у привітний круг світла. “Я поставив його сюди після Війни ’39. Тоді я сподівався що то останній раз коли бачу його. Напевно неможливо закопати всі секрети.”

Розмова послабила той дивний тиск, і Кевін почав скидати ту нервовість. У нього було багато питань, кожне з яких благало про відповідь, кожна відповідь, беззаперечно, вела б до нового питання. У цього Меха була історія, беззаперечно, але там, в тому місці, Кевін був не впевнений, що він хоче почути цю історію.

Мародер глузливо дивився на нього, благав підійти ближче, залізти в яму. Він зазивав його своєю неправильністю. Але не було нічого конкретного, на що він міг би показати пальцем. Розвернуті колінні суглоби, механізм обертання торса, корпуса РРС (Гармата Заряджених Частинок). Все виглядало трохи… не так, так, наче це не справжній Мародер, лише копія, що була колись зроблена кимось, хто лише один раз бачив справжнього, і відтворив з пам’яті.

Ця думка сформувала нове питання. “А звідки він взявся?”

Гранж здригнувся. “Та хто зна. У нього немає серійного номера. І він не був прибраний, його просто… немає.”

Кевін нахмурився. Кожна машина у Внутрішній Сфері – від тостерів до ДропШипів – мав серійний номер.

Гранж перевернув відро, усівся на нього, і запалив цигарку. Він сидів і палив – що було ознакою однієї з його історій. Кевін почув немало цих історій за свою службу в підрозділі. Ніщо, що було б менш суттєвіше за вторгнення, могло зупинити старого, якщо він вже почав.

Змирившись, він сів на напівзруйнований залізничний візок. Він скрипнув, але витримав. Він пробігся по пунктах у себе в голові: посміхатись, кивати в потрібних місцях, робити зацікавлений вигляд, додати пару речень там, де старий їх очікує. Він відчув, як у горлі наростає перший позіхання.

“Він міг бути зроблений будь-де,” сказав Гранж. “Катіл, Квентін, Таурус, може навіть десь у Глибокій Периферії. Вони ж так і не знайшли всі приховані бази Амаріса, ти це знав?” Він зробив довгу затяжку, випустив хмару диму в бік Меха. “Одне що я знаю точно – він старезний.”

“Звідки ти це знаєш?”

“”Ти починаєш відчувати такі речі. У цього Меха є історія.”

“Справжня чи моторошна історія-страшилка?”

Гранж кинув на нього гострий погляд, і Кевін підняв руку у вибаченні. За цей коментар він точно отримає додатковий наряд на довгий одиночний патруль, але воно було варте.

“Це було одразу після Четвертої Війни,” сказав Гранж. “Я тоді був у Капеланських Драгунах. Ми повертались на Варен після охоти на піратів біля Тауріанського кордону. У нас там завжди були негаразди під час війни, особливо від Торгуги. Врешті-решт керівництво відправило Дев’яту ПТГр ФедКома у гості до Леді Смерть, але до того там було доволі шумно.”

“Ми зупинились до підзарядки в одній ненаселеній системі в одному стрибку від Малагроти. Нічого цікавого, тільки декілька безкорисних газових гігантів та пояс астероїдів, але, так як ми там застрягли на пару днів, то вирішили трохи роздивитись.” Він підняв палець і підморгнув. “Ніколи не знаєш, коли натрапиш на один із загублених складів Зоряної Ліги.” На обличчі Кевіна витяглась посмішка.

“На одному з великих астероїдів ми знайшли це.” Гранж зневажливо тицьнув пальцем на Мародера. “Це була просто вдача. Ми б пройшли і пропустили той схил, але на шляху назад стояв він. Стоячи там у темряві, він був майже непомітний. Тоді ми подумали що це була наша вдача – новенький Мародер, і ніхто більше не претендує на нього. Ми завантажили його на наш Юніон і полетіли.”

Кевін відчув, що поринає у розповідь. Гранж був природженим оповідачем; він умів своїми словами, своїми реченнями та мовою тіла заворожувати аудиторію. Старий, напевно, роздумував над “виступом” всю дорогу сюди.

“Ми мали б подумати про це тоді. Там не було позначок. Не було ідентифікаційного номеру, не було шеврона підрозділу, нічого. Бог його зна хто залишив цей Мех там та навіщо.”

“Хоча ні, я знаю навіщо.” Його очі розфокусувались, і він схилив голову перед продовженням.

“І Мех був таким чистим. Десь там на астероіді, Керенський зна де – і ні пилинки на ньому. Парочка більш релігійних хлопців хотіла залишити його там, сказали що він був щось на кшталт святилища чи щось таке, і це буде наругою якщо заберемо. Звучало як дурня тоді, але якби лише ми знали…”

Гранж поліз в кишеню за новою цигаркою. Відчуття неспокою, що огортало Кевіна, підказало, що старий завжди розташовувався так, щоб Мех був в полі зору, ніколи не повертався спиною до нього. Він не дивився на нього. Згорблена форма, здавалось, нахилилась вперед, бажаючи почути власну історію.

“Перша проблема з’явилась тоді, коли ми стрибнули в Агліану. Думаю, що ніхто на кораблі на забуде той стрибок, хоча ми б бажали не розмовляти про нього. Щось трапилось тоді, в ті півсекунди нічого, коли ти не існуєш. Я так і не зміг повністю пригадати що то було, я тільки знаю, що воно лишило мене таким наляканим, яким я ніколи не був. І я не кажу про ‘Кланер націлився на тебе зі всієї зброї і зараз вистрілить’, ні. Я маю на увазі ‘накласти в штані і згорнутись в маленький хникаючий клубочок’, коли ти був малим і був впевнений що страшилка стоїть прямо поряд з ліжком.”

Кевін підняв брову. В бараках ходили чутки, що у сержанта хірургічно видалили страх.

“Іноді мені здається я згадую, що то було. В ту секунду, одразу як прокинувся від кошмару, якраз перед тим як забути його. Але тоді я забуваю і продовжую жити.”

“Хоча я пам’ятаю, як я забився між своїм ліжком і столом, не бажаючи вилізати. Всі на кораблі відчули це, хтось більше аніж інші. Я був серед щасливчиків, серед тих, хто зміг забути. Томмі – Рег Томпсон – він, що ж, йому не так поталанило. Старий Томмі, він був таким собі ‘чуттєвим’. Здавалось, що він все знав інстинктивно. То було само по собі моторошно, але те, що сталось з ним досі лякає мене.”

“Одразу після стрибка Томмі почав кричати. Це був скажений звук, жахливий, наче в нього демон вселився. Бляха, та може так і було! Між криками він лише незрозуміло бурмотав. Сказав що ‘вони’ не померли, просто сплять, і ми відкрили для них двері. І він видав цей жахливий звук, цей спів, знову і знову наче молитву. Док сказав що це був стрибковий психоз. Сказав що у голові Томмі реальність зникла, і він сфокусувався на книгах, що колись читав.”

“Ну таке буває від стрибкового психоза,” сказав Кевін.

“Але не одразу, малий. Він наростає з часом. У Томмі не було ознак, він просто вибухнув наче дамба і це винесло його мізки. Врешті решт Док спробував заспокоїти його седативами, але краще не стало. Томмі піднявся і побіг, ми потім весь корабель обшукали, шукаючи його. Ти і гадки не маєш, як це обшукувати Інвейдер та три пристикованих Юніона в пошуках чогось настільки маленького як одна людина.”

“Врешті решт ми спіймали його на ДжампШипі. Якось він зміг пролізти через стиковочне кільце і залізти туди. Це розлютило капітана корабля просто шалено. Лишив нас там ще два тижні, рознюхував чи нема саботажу. Оле Томмі не намагався нас вбити, він просто ходив.”

“Я і ще двоє, врешті решт, наздогнали його в технічному шлюзі. Я ніколи не забуду погляд в його очах, коли він закрив ті двері. Він був скажений. Чітко знав, що він робить, коли відкрив зовнішній замок і викинув себе в космос. Знаю, що це кліше, але це саме те, що він зробив.”

“І ти звинувачуєш… це?” Кевін вказав в сторону тіні.

“Я лише знаю, що такого не було раніше, та і потім таке не відбувалось. І ти маєш бути вдячним за це.” Його проникаючі блакитні очі спалахнули, і Кевін схилив голову. Запитувати сержанта завжди означає отримувати наряди безкоштовно, і він сьогодні вже достатньо їх отримав.

“Томпсон не був останньою жертвою. Був один тех – забув його ім’я, Рейнард чи Рексбен, чи щось таке – але він був поганим хлопцем. Не злим, просто жалюгідним. Тим, хто і на весняному лузі знайде коров’яче гімно і наполягатиме щоб ти на нього подивився. Ніхто не любив його, і я й досі не можу сказати що сумую за ним, але ти не хочеш, щоб деякі речі сталися будь з ким.”

Гранд запалив вже третю цигарку. Кевін трохи порухався, розімявся, не знаючи, скільки ще історії лишилось. Назовні те пустельне сонце ставало гарячіше, а їм ще треба було зробити роботу.

“Ну і цей хлопець, Рексмонд, одного дня він замінював охолоджувач, гарчав як зазвичай, коли він послизнувся на охолоджувачі який, напевно, сам і розлив. Він вимазався в охолоджувачі, всі навколо сміялись з нього, а він, звичайно ж, звинувачував у цьому Меха, і почав кричати та ображати його.”

Гранж змінив свій голос на менторський. “Тепер ви знаєте, джентльмен ніколи не повинен обзивати даму. Тим більше, коли ця дама є сукою.”

“В середині його тиради ліва РРС розрядилась. Все вище його пояса зникло, і лишило нам прибирати залишки. Ніколи раніше і після я не був щоб вимкнений Мех стріляв з РРС.”

“Це ж неможливо,” сказав Кевін. “Конденсатори розряджаються, коли реактор знаходиться в режимі очікування, будь-який залишковий заряд розсіюється без шкоди. Треба багато часу, щоб зарядити РРС після старту машини. Якщо він йшов по протоколу, той Мех мав бути інертним, особливо якщо він замінював охолоджувач.”

“Ну, дякую за лекцію, малий, що б я робив без тебе,” сказав Гранж. “Я лише кажу те, що відбулось. Хочеш це почути чи ні?”

Насправді не хотів, але у голосі Гранжа закрадався тон, який натякав на обов’язки у вбиральні, тому Кевін просто кивнув і сів назад. “Вибач.”

Сержант зібрав свої думки докупи, дивлячись в безодню в глибині печери.

“Потім був Захі. Зані Захі, як ми його називали. Нащадок арабів. Багато в чому він був дивакуватий. Його часто задирали, але він ніколи не брав це близько до серця. Мав цю звичку молитись тоді, коли мав, незважаючи де він, хоч на мітингу. Часто був в наряді по кухні через Аллаха. Ніколи не ліз в бійку, як інші. Він мав голову на плечах, принаймні в цьому. Він не ліз у божевільні витівки, Захі завжди тікав.

“Одного дня ми були на маневрах, і Захі витягнув короткого сірника. Минуло пару місяців як ми поховали Рекса, і більше нічого такого не відбувалось. Захі ніколи не сумнівався, що зможе пілотувати Мародера. Він завжди казав, що Аллах сидить поряд, і нічого поганого не може статись з ним.”

Гранж сплюнув. “Напевно Аллах захворів того дня.”

“Захі відірвався від свого ленсу. Навколо були пагорби і долини, тому це було звичним явищем, хоча зазвичай ти міг легко знайтись. Але того дня щось пішло не так у Захі, щось гірше, ніж поламаний компас.”

“Ми чули його, але ніхто не зміг зрозуміти де він. Він продовжував казати, що його сенсори вимкнулись і він не бачить сонце, що було, трясця, дуже дивно, бо був безхмарний сонячний день. Старий полковник Джонстад розгнівався, кричав, що це і є причиною, чому нам потрібні ці маневри, і що станеться, якщо буде рейд Ляо, тому він підняв цілий батальйон на пошуки Зані. Стандартна процедура пошуку. Подивитись під кожним каменем, буквально.”

“Радіопередачі Зані ставали гірше і тихіше, наче він йшов все далі від нас. Полковник наказав йому зупинитись і активувати свій транспондер, навіть сказав щоб той вийшов з машини і випустив сигнальну ракету. Тоді вже ставало темно, навіть БКП (Бісова Клята Піхота) не змогла знайти його сліди.”

Гранж замовк, тільки почухав свій скальп під коротким білим волоссям. Дивно, але він виглядає старше, ніж на початку своєї розповіді. Кевін витягнув шию, щоб роздивитись Мародера в тіні, який досі стояв, згорблений вперед, досі слухав.

“Ладно,” нарешті сказав Гранж. “Наступила ніч, але і досі не знайшли Захі. Полковник наказав подивитись з супутника, але тут було так багато важкого металу – мехів – щоб щось побачити хоч щось корисне. Тоді, близько опівночі, Захі почав кричати.

“Нічого зрозумілого, просто незв’язані слова арабською. Штаб виглядав так, наче хтось скинув панічну бомбу на них. Вони подумали, що він наштовхнувся на якихось піратів, що зустрічаються на планеті час від часу. Полковник кричав на нього, щоб той заспокоївся, але Захі не відповідав йому. Не хотів, чи не міг.”

“Потім він припинив кричати, і, Боже, я б хотів щоб він не зупинявся. Він видав останній довгий стогон, і я тобі кажу, малий, це не те, що б я хотів щоб ти колись почув. Іноді я прокидаюсь в поту, і я не пам’ятаю, що було уві сні, але знаю, що той стогін був його частиною. Він завжди там є, наче якийсь збочений спецефект. То було наче Захі бачив, що Диявол йде за ним, а Аллах все бачить, і нічого не робить.”

“Найгіршою частиною було те, прямо перед тим як передача перервалась, я почув, що та сама молитва, що казав Томмі, линула з радіо, і там був не один голос. Захі тоді не був з нами. Він не знав Томпсона.”

Кевіна кинуло в дрож. Гранж нагнітав атмосферу тут, в пітьмі. Старий розігрівав його, Кевін відчував, що ще не кінець історії. Гранж хоче розказати історію, але кінець буде закручений. Він тримав її закоркованою роками, всі ці ночі холодного поту і жахливих стогонів. Кевін був просто вухами, терапією для демонів старого. Саме те що треба.

“Ми знайшли Мех за годину, стоячим прямо по центру долини, що обшукали трічи. Кокпіт був закритий, і коли нарешті БКП дісталась і відкрила…” Його голос здригнувся. У кутках очей з’явилась волога. “Захі не було.”

“Не було?” спитав Кевін. “Тобто не було?”

“Просто не було. Ми так і не знайшли його слідів ніде. Мех був в ідеальному стані, всі системи працюючі. Навіть нейрошолом був заботливо покладений на свою поличку. І засувки безпеки кокпіта були закриті зсередини, так само, коли очікуєш ворожу піхоту.”

“Це неможливо,” знову почув свої слова Кевін.

“Малий, ти взагалі слухаєш? Ця штука плює на неможливе.”

Запало довге мовчання. Гранж дивився у землю між ногами, Кевін дивився на що завгодно, тільки не на нависаючу тінь в кутку.

“То,” нарешті промовив Кевін. “Це тому ти поставив його сюди?”

“Не тільки. Ми його тримали ще пару років, і були ще випадки, хоча і не такі скажені, як із Захі. Полковник намагався призначити інших мехвоїнів на цю штуку, але ніхто не хотів. Легенда про прокляття почала життя. Він провів більше часу в ангарі, аніж назовні. Навіть Зречені не хотіли водити його.”

Кевін зрозумів значення цього слова – Зречені – але справжній жах був в тому, що ними були більша частина його покоління. Під час спустошуючих Спадкових Війн Батлмехи стали рідкістю, що передавались лише по наслідству у сім’ях Мехвоїнів. Втрата родинного Меха означає Зречення, і втрату всього. Втрату титулу, землі, і без їжі у раптово знедоленій сім’ї.

Сьогодні Мехи вже знову масово виробляють, і майже всі з них є власністю держав. Зречення значить що ти просто чекаєш на наступну поставку від інтенданта, а не живеш як піхотинець, бажаючи захопити нового Меха, щоб відновити честь сім’ї. В цьому сенсі Кевін був дуже радий, що його мех був власністю Федеративних Сонць.

“Врешті-решт,” сказав Гранж, “полковник забрав його для себе.” Він видав смішок. “Це був аж один день. Він взяв його на маневри, не в тому самому місці, що і Захі був, на іншій ділянці. Він повернувся на дві години пізніше аніж всі. Ми вже почали переживати і готували пошукову бригаду.”

“Я і старий Джим Малінс були першими, хто привітав його, коли він виліз з кокпіта – блідий і так виснажений, що я його ніколи не бачив таким. ‘Здихайтесь його,’ він сказав. Без пояснень, тільки, ‘Мені все одно куди, мені все одно як, просто зробіть це.’ Я не знаю людину, що нічого не боїться, але полковник був дуже близько до цього. Бачити його таким було важко. Я не міг дозволити, щоб ця штука, що таке з ним зробила, була непокарана.

“Тому я робив так, як він просив. Я знайшов найглибшу, найтемнішу дірку на цьому світі і запхнув його туди. Зайняло три дніу нас з Джимом – перетягнути його сюди, пропхати у двері, ми ще їх проходили, і підірвати головний вхід. Полковник не хотів про це знати, а ми поклялись нікому не казати. Джим вже не з нами, тому він зберіг цю таємницю, на відміну від мене.”

Гранж роздивився в печері, оглянув навколо – іржаві рельси, потріскані стіни. “Ніколи не хотів побачити це місце знову. Тридцять п’ять років недостатньо в цьому сенсі.”

“То чому ти прийшов?” спитав Кевін. “Ми не шукаємо Мехів в підрозділ. Він простояв тут Навалу Кланів, Громадянську Війну. Чому ти думаєш, що зараз він потрібен?”

Старий сержант зітхнув. Коли він почав говорити, його голос був понурий, приглушений. “Тому що цей Джихад то інша війна. Здається, що це та сама. Війна. Слово не зупиниться, поки вся Сфера не буде мертвою або не буде співати молитви Блейку, і вони мають змогу це зробити. І якщо це Армагедон, то я хочу диявола на своїй стороні.”

“Ти почув?” він крикнув Мародеру. “Ми йдемо на війну, ти сволота!” Його голос пішов луною в глибину печери, і Кевін подумав, що диявол міг і почути.

“То ось так?” він спитав. “Слово стучиться, і ти просто забуваєш десятиліття забобонів і виведеш його звідси?”

“Ніт.” Гранж посміхнувся і тицьнув товстим пальцем. “Ти.”

Кевін помовчав з хвилинку. Спочатку він подумав, що він недочув, чи що він жартує. Але Гранж ніколи не жартував, напевно забув як це.

“Я?” нарешті видавив він.

“Ти,” сказав Гранж. Він важко подивився на Кевіна, в погляді була турбота і співчуття. “Я притягнув тебе сюди не тому, що мені потрібен попутник, я взяв тебе тому що мені потрібен хтось, кому я можу довіряти. На цьому клятому світі мало таких людей, ще й таких, що вміють пілотувати Мех.”

Це підбадьорило Кевіна. Найбільший Мех, що він пілотував, був старий Хамелеон, на якому він навчався в академії. Він не був впевнений, чи зможе пілотувати щось більше, бо ніколи не пробував. Віра Гранжа була як свіже повітря.

“Добре.” Він повернувся до тіні, що досі звисала згори, досі ховалась в своїй ямі, запрошувала його залізти і погратись. “За хвилину.”

Гранж кивнув. “По твоїй команді.”

Вони сиділи в тиші, Кевін перебирав думки в голові. Історія старого була маячнею, звісно, але деякі зернятка правди були в ній. Може якийсь невдачливий мехтех і загинув під час роботи, такі речі трапляються. Може їх полковник і чомусь сказав позбутись його, його якось мали дотягти сюди. Але частина про Захі та його зникнення? Він був впевнений, що ця частина була плодом уяви сержантської голови.

Тоді інше сяйнуло йому, що ще більше підбадьорило його. Згідно старим правилам на трофеї цей Мех належав йому. Ну, йому та Гранжу, але чомусь він не думав, що старий буде заперечувати власність. С таким Мехом, тим більше Мародером, він матиме більшу зарплатню, кращі призначення, може навіть трохи більше престижу та шанс на підвищення. Моторошна історія чи ні, це останнє було досить суттєвим противовісом в сторону позитивного. Цього було достатньо.

Ланцюгова драбина звисала з підборіддя Меха. Гранж притримав низ, і Кевін поліз вгору. Своєю божевільною історією старий злякав його та вкрорінив трохи жаху, і наслідки будуть тривалими, але дисципліна, вкорінена його навчанням МехВоїна, переборювала будь-які гидливі імпульси. Його розум почав опрацьовувати рутину: це був БатлМех, він був МехВоїном. Це все що було важливе.

Він піднявся десь на середину, коли підняв погляд в кокпіт і-

“Що таке?” спитав Гранж.

“Я…” Кевін намагався казати, але його горло стиснулось. Він з трудом проковтнув. “Здається я щось бачив.”

“Ага. Можливо.” Старий голос був м’яким, заспокоюючим, розуміючим. “Це просто твоя уява, малий. Там нічого нема.”

Кевін хотів вірити йому. Вірити, що він бачив лише відображення, можливо від Гранжа, що рухається знизу. Але це не виглядало на відображення. Це виглядало наче хтось був в кокпіті, хтось, хто виглядав з нього і відсахнувся назад, коли Кевін подивився вгору.

Гранж був прямо під ним, не міг бачити кокпіт. “Давай, малий.”

Його долоні ковзали по ланцюгу, і він подумав, як абсурдно буде зісковзнути і впасти. Хоча зараз це не звучало так вже й абсурдно. Він витер долоні о сорочку і міцніше взявся. Відсутня важкість під лівою рукою, де зазвичай був його пістолет, тягнула його вниз. Він не думав, що той йому буде потрібен в пустелі.

Він поклав руку на наступну щаблину і продовжив лізти. Його ноги поважчали, наче хтось причепив гирі до них і кожна сходинка виснажувала його. Він немограючим поглядом вперещився в кокпіт, впевнений, що знову побачить той рух знову, і він знав, що коли побачить, то впаде, і краще б Гранж був готовий до цього.

Залишилось чотири сходинки до верха драбини, коли він зможе взятись до приварених до голови Меха скоб. Три, і його спітніла долоня трохи зісковзнула по ланцюгу. Дві і лязг драбини змусив його стиснутись. Одна і кров відливає від його голови.

За секунду він перелізе край кокпіта і загляне всередину. Що він там побачить? Може й нічого, як це логічно і має бути, а може то буде більше ніж нічого? Може він там знайде когось, що дивитиметься на нього, може загублений Захі знайдеться?

Звісно ж ні. Це було смішно, звісно ж там нікого не було. Його нерви були на межі від розповіді Гранжа і атмосфери, в якій вн її розповів. Кевін стиснув зуби, взявся за скобу на боку голови і підтягнувся вгору.

Миттєвий сумнів промайнув у його думках, і на мить він побачив, насправді побачив, якусь фігуру на сидінні в кабіні. Тоді стрибок адреналіну змусив його зіниці розширитися, і він побачив лише порожнє командне крісло по той бік скла. Як він і думав.

Він притиснув голову до скла, дозволяючи її холоду забрати частину страху. Його ноги небезпечно тряслись на останній сходинці ланцюгової драбини, і він чекав, поки вони заспокояться перед тим, як спробувати відкрити кокпіт.

“Ти в порядку?” спитав Гранж.

“Все ок,” відповів Кевін. Він глибоко вдихнув і видихнув на кокпіт, затуманюючи скло. “Просто трохи вітряно.”

“Ага,” пробурмотів Гранж під ніс.

Кокпіт був трохи відкритий. Кевін засунув пальці під кришку і підняв. Із легким шипінням гідравлічних актуаторів вона повільно піднялась. Він взявся за скобу і затягнув себе всередину на крісло. Воно було холодним, на ньому точно ніхто тільки-но не сидів. Його дурна жива уява могла вбити його одного дня, просто від серцевого нападу, або чимось ще.

Кокпіт був ідеально чистий. Навіть монітори, що зазвичай притягали пил, були наче відполіровані. Запах застарілого поту та паленої електроніки, що зазвичай був в кокпітах старих Мехів, був відсутній. Кевін посунув крісло, і пружини трошки скрипнули під його вагою. Воно було дуже комфортним, особливо після його старого, продавленого крісла Віндікатора.

Його руки пробігли по перемикачам, в голові відмічаючи всі, що він торкнувся. Рукоятка газу, перемикач цілі, індикатори нагріву – все було в наявності, і на своїх місцях. Старий нейрошолом, один з тих здорових таких, що повністю закриває голову і сиділи на плечах, стояв на своїй полиці згори-ззаду нього, такий же чистий, як і все інше навколо. Все в кокпіті виглядало… нормальним.

“Ну і як там?” пролунав голос знизу.

“Все нормально,” відповів Кевін.

І так і було. Він криво пирхнув. Тут не було нічого незвичайного для цього Меха, крім того, що він був майже стерильний. Це була просто машина, Мародер, нічого більше. Він дозволив Гранжу розбурхати його з нічого, то був просто ще один хворий жарт сержанта. Старий напевно буде розповідати нову історію в казармах про те, як він налякав зеленого юнця, змусив подумати що то ЛячноМех.

“Нам треба розчистити той завал щоб ти міг вивести його звідси. Запускай холодний старт, я зараз піду, вибухівку заложу.”

Кевін виглянув, побачив мудре обличчя, що дивилось на нього, і підняв палець вгору. Гранж досі виглядав невпевненим, стояв збоку, подалі від зброї в руках Меха. Він махнув і пішов в сторону дверей, до свободи і сонця.

Кевін пройшовся по передстартовим перевіркам. Кожен БатлМех обладнаний програмами розпізнавання голосу і персоналізованим кодом безпеки, унікальним для кожного МехВоїна. Без відповідних кодів, які Гранж не дав йому, він не зможе перевести Мех на  повну потужність. Йому доведеться перевести машину в режим обслуговування, який техи використовують при роботі над Мехами. Він не дасть йому всю швидкість і точно не увімкне жодну зброю, але дозволить йому рухатись і вивести Мародера з печери, як буде розчищений шлях.

Він розпочав процес запуску термоядерного ядра, і побачив, що реактор вже розігрітий і працює. Все, що йому лишалось, щоб отримати повний контроль над машиною, це підлаштувати нейрошолом під свої мозкові хвилі. Кевін пирхнув. Йому доведеться трохи підколоти Гранжа про це — обережно, звичайно. Непомиляючийся старий залишив свій проклятий Мех працюючим всі ці роки, замість того щоб заглушити, як би це зробив навіть тех-початківець.

Пара перемикачів – і кокпіт ожив навколо нього. Основний і додатковий монітори блимнули, проекційний дисплей ожив і тесятки крихітних ліхтариків засвітилось.

“Рідна душа,” він почув.

Кевін усміхнувся. “Щось забув?” крикнув він, але відповіді не було. Він встав і подивився через край. В печері було пусто. Гранж, напевно, сказав це з одвірку і пішов. Це далеченько, але акустика печери легко могла донести слова.

Під ним термоядерний реактор почав гудіти з тим, як набрав потужність. Легка вібрація передається через підлогу та крісло. Двигун вібрував на незвичній частоті, тій, що лоскотала основу черепа Кевіна, там, де вона зустрічалась з шиєю. Він відкинувся і на секунду прислухався, відчув вібрації, як вони йшли по спині. Це було заспокоююче відчуття, наче массаж, але пір’їнки замість пальців. Він заплющив очі, і яскраві кольори розцвіли на його зіницях. Вони були гарними і божевільними. Деякі він не міг розпізнати, надто класні, щоб можна було описати людською мовою. Були і якісь чудернацькі форми…

“Гей!”

Кевін сіпнувся. Обличчя Гранжа дивилось на нього через край кокпіта, із сумішшю злості і спокою на старому обличчі.

“Я в нормі,” автоматично відповів Кевін. Але він не був в нормі. Він почувався виснаженим і хотів пити.

“Ти що, не чув, як я тебе кликав?”

Він не чув. “Вибач, Сержанте. Напевно я вирубився.”

Голос Гранжа став більше злим ніж переживаючим. “Ну добре, я радий, що ти подрімала, Попелюшко. Я ж просто дві години на сонці закладав вибухівку.”

Дві години? Не могло цього бути. Він же тільки но відкинув голову на секунду. Бруд і піт, що вкривав обличчя Гранжа, не міг з’явитись просто від прогулянки до джипа. Його брови були насуплені, коли він уважно вивчав Кевіна.

“Вилазь звідти,” сказав Гранж. “Вибухівка не моя спеціальність. Я хочу щоб ми були назовні, коли вона спрацює, на випадок якщо я завалю це місце. Не те щоб це було погано.”

Кевін неуважно кивнув, ледь слухаючи його. Він глибоко вздохнув і потряс головою, щоб відігнати сон. Не міг він виключитись так надовго. Це було неправильно. Він заціпеніло зліз по драбині і попрямував за Гранжем до джипа. Сонце високо стояло, б’ючи по ним світлом і теплом.

Кевін взяв свою флягу з джипа і відкрив її. Вода була прохолодною але солодкою.

“Тихіше, малий,” сказав Гранж. “Тобі має вистачити її до того як повернемось на базу.”

“Так, сер,” відповів Кевін. Він знав, що Гранж правий, але сильно хотів пити. Фляга була навівпустою, але він зробив ще ковток перед тим, як закрити її.

Гранж відвіз їх десь на кілометр. Заглушив джип і витягнув маленький детонатор з кишені сорочки.

“Зараз або ніколи,” сказав він, дивлячись на Кевіна. Його палець нерішуче завис над кнопкою.

“Що таке?” спитав Кевін.

Гранж насупився. Кевін і сам побачи своє обличчя у відображенні свого візора, побачив запавші, темні очі та щоки, і знав про що думає старий.

“Це була погана ідея.” Гранж вимкнув детонатор та поклав назад в кишеню. “Трясця. Треба було краще подумати. Ми повертаємось.”

“Ні, Сержанте,” сказав Кевін, і його закляклість зникла. “Я в порядку, справді. Просто закемарив. Спека добила, витягла енергію, ну, ти ж знаєш.”

Гранж виглядав невпевненим. Він витягнув свої окуляри, щоб краще роздивитись Кевіна, подивився тим оцінюючим поглядом, який він кидає на нових рекрутів, що думають що це може зійти їм з рук.

“Ти смієшся, малий? Подумай ще раз, бо це стосується не тільки твоєї кар’єри, це стосується своєї дупи. Якщо не справишся з пілотуванням цього Меха, то краще скажи це зараз.”

“Я в порядку, сержанте,” повторив Кевін. Йому здалося, що він так же і звучав.

Гранж понизив голос. “Воно дісталось до тебе?”

“Ні, сержанте. Це…” він задумався на хвильку. Чи дісталось воно до нього? Звісно що ні. Незалежно від думок старого, це був звичайний Мех, і Кевін хотів його мати. Дуже.

“Там було щось дивне в вібрації двигуна. Він, не знаю… хилитається. Я читав, що певні низькочастотні звуки можуть влаштувати баркак в твоїй голові, вгору по довгастому мозку чи щось таке. Вони можуть зробити тебе параноїком, будеш бачити всіляке, чути всіляке… Всілякі дивні речі, про які ти мені казав сьогодні. Нам буде потрібен мехтех, щоб налаштував його. Думаю, що це і є джерело проблем з цим Мехом.”

“Так і думай,” пробурмотів Гранж, скоріше собі, аніж Кевіну. Він схилився над кермом, дивився на схил та напів зруйновану будівлю.

“Я справлюсь, сержанте. Я готовий.” Він знав це. Це був його шанс. З цим Мехом він зможе виділитись. Він змінить його, змусить керівництво помітити його і перевести з цього смітника кудись покраще, туди, де він має бути. Може до Ленсерів Круциса, або навіть до Фузилерів Сиртіса. Може він нарешті стане офіцером. Це було б офігенно, о, так.

“”В мене є сімдесят років досвіду прийняття поганих рішень,” сказав Гранж. “Я можу розпізнати їх, коли вони накльовуються. І зараз в мене відчуття, що це рішення буде найгіршим.”

Він витягнув детонатор з кишені, увімкнув його, і за хвильку невпевненості, натиснув кнопку. Навіть з цієї відстані звук був гучним, прокотився по пустелі та відлунився від сусідніх схилів наче рик злого лева, того, що нарешті випустили з ями.

За хвилину дим і пил осіли, і велика чорна діра в горі відкрила шахту, дозволяючи сонячному світлу проникнути туди, де воно не було майже чотири десятиліття – і, напевно, і не мало ніколи проникати туди.